Домів > Марійка Підгірянка > Мати-Страдниця

 

Мати-страдниця

 

вступ 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

 

 

(Вибачте, наразі лише вступ)

 

Вступ

 

І досі ще бачу в густих диму мраках

Ту браму цвинтарну у Ґмінді в бараках

І досі ще серце болить, як згадаю

Рядами могили від краю до краю,

Де діти вкраїнські сон вічний окутав —

Не пахнуть там квіти, не сходить там рута,

А тільки в холодній, далекій чужині

По цвинтарях плачуть серця материні.

Ох тяжко забути, болючо згадати,

У слова складати, в рядочки в’язати

Ті матірні болі й жалі невимовні —

Писати скрижалі терпіння й сліз повні.

А треба згадати. Бо скрізь чужиною

Заросли могили діточі травою.

Нехай-же хоч пам’ять про них не загине,

На крилоньках пісні в край рідний полине.

І буде та пісня тужливо звеніти,

Та слухати будуть України діти.

Тоді ту дорогу тернову пізнають,

Котрою скитальці в чужому йшли краю.

Тоді і навчаться край рідний цінити,

Кожду землі грудку грудьми боронити,

Її з рук не дати нізащо, ніколи…

А коли вже стануть вільні, як соколи —

І з гнізд вже свобідних на свято злетяться,

То жертви згадають й за них відплатяться!

І досі ще бачу, як мовчки сиділа

Та постать жіноча, немов скаменіла

Без слова, без руху. Від ранку до ночі

Між ряди могилок видивляла очі.

Вони-ж, як ранені голуби летіли,

Щось пильно гляділи, найти щось хотіли;

Линули за гроби від цвинтаря брами

І чогось шукали межи могилками.

Йдучи попри цвинтар у школу шпитальну

Що-дня я ту постать виділа страдальну;

І слово привітне кидала що-рана.

Однак й не рухнулась та постать камяна.

 

***

 

Аж раз, коли доню я свою маленьку

За рученьку вела, то вона стареньку

Бабусю узрівши сидячу близь брами,

Підбігла до неї із тими словами:

"— Чому ви, бабусю, смутні такі дуже,

На небо, на сонце, на все вам байдуже;

Може вас болить що, може ви голодні,

А може втомлені і встати негодні?

Я вам подам ручку і поможу встати,

Потім заведу вас до нашої хати.

Матуся все хлібець ховає для мене,

Я з вами поділюсь — позволите, нене?"

Так все промовляла, мило щебетала,

На поміч маленькі ручки витягала;

Аж зник з лиця жінки вираз отупіння,

Розтаяв, мов леди від сонця проміння,

Та й з очей полився рясними сльозами.

І поплила повість прескорбної мами.

 

Пісня I

 

Кажуть мені люде, що можу вертатись

До рідного краю, до рідної хати,

Що кинути можу студену ту причу,

Де більш, як три роки дні і ночі лічу.

Кажуть мені люде, радять мені ріжно —

А мені вертатись вже годі, вже пізно…

Вернути до дому не можу, не в силі…

 

далі буде…

 

 

 

 

Мати-Страдниця < Марійка Підгірянка < Домів

зміни 12.08.05

© Марійка Підгірянка

© Marci Dombrovskii, MMV

Хостинг от uCoz